РОЗДIЛ 4

Кілька секунд ми з Пітою пильно спостерігали з; нашим ментором, який намагався підвестися з огидно слизької калюжі, але знову і знову плюхкався на живіт Сморід блювотиння і перегару перебив усі інші запах* в кімнаті — мене саму ледь не вивернуло. Ми перезир нулися. Так, із Геймітча багато не візьмеш, от тількі в одному Еффі Тринькіт мала рацію — він єдине, ще в нас є. Не зронивши й слова, ми з Пітою підхопилі його під руки й допомогли звестися на ноги.

— Я спіткнувся? — запитав Геймітч. — Пхе, як тхне!

Він затулив носа долонею і тепер вимастив блюво тиною все обличчя.

— Давайте ми відведемо вас назад у купе, — запропо нував Піта. — Вам краще помитися.

Ми ледве затягнули Геймітча назад у його купе Не могли ж ми так просто кинути цю брудну свиню н; вишите покривало, тож просто заштовхали його у ванн; й відкрили воду. Він цього навіть не помітив.

— Дякую, — мовив мені Піта. — 3 твого дозволу дал я сам.]

Мене переповнила вдячність до нього. Останнє чого мені хотілося, — це роздягати Геймітча, змиват* блювотину з його волохатих грудей і вкладати йогс в ліжко. Можливо, Піта хотів справити на нього хорош< враження, щоб стати улюбленцем. Але судячи з того в якому стані перебував Геймітч, завтра він навряд чи ц< пам’ятатиме.

— Гаразд, — відповіла я. — Можу прислати на підмогу когось із капітолійців.

їх тут багато. Вони куховарять для нас, обслуговують, прибирають. Піклуватися про нас входить у їхні обов’язки.

— Ні, не потрібно, — мовив Піта.

Я кивнула і мовчки рушила до свого купе. Нічого дивного, що Піта відмовився. Я й сама на дух не переношу жителів Капітолія. Хоча возитися з п’яним Геймітчем — саме те, чого б я їм побажала. Така собі маленька помста. І Іікаво, чому Піта сам вирішив потурбуватися про Гей-мігча? Раптом мене осяяла думка: бо він добрий, просто добрий. Тому й хліба мені тоді дав.

Ця здогадка приголомшила мене. Добрий Піта Мелларк набагато небезпечніший ворог для мене, аніж злий І Ііта Мелларк. Добрі люди завжди знаходять дорогу до мого серця. А я не можу дозволити, щоб це сталося. Не зараз, не там, куди ми прямуємо. Тож саме тієї миті я вирішила, що триматимуся він сина пекаря якнайдалі.

Коли я повернулася до свого купе, поїзд зупинився на платформі, щоб заправитися. Я швидко відчинила вікно і викинула пакет із печивом, яке дав мені батько Піти, і захряснула шибку. Не хочу. Мені нічого не потрібно від них.

На жаль, пакет упав на клаптик землі, вкритий кульбабами. Поїзд уже рушив далі, і я тільки краєм ока побачила печиво, розсипане поміж квітів, але й цього було достатньо. Достатньо, щоб згадати кульбабу на шкільному дворі…

Я саме відвела погляд від синця на обличчі Піти Мел-ларка, як одразу ж побачила кульбабу і зрозуміла: ще не все втрачено. Я обережно зірвала її і поквапилася додому. Вдома я миттю схопила відро, взяла Прим за руку, і ми побігли на Леваду, — так, галявина була просто всіяна жовтоголовими кульбабами. Ми зривали їх разом із листочками й стеблами, зривали, аж поки не натовкли повне відро, хоча нам і довелося сходити всю галявину вздовж і впоперек. Проте на вечерю у нас було достатньо салату з кульбабок. А ще Пітин хліб.

Ввечері Прим запитала:

— А що ми їстимемо потім? Яку ще їжу ми здатні назбирати?

— Всіляку, — пообіцяла я. — Ми обов’язково щось придумаємо.

У матері була книжка, яку вона привезла з собою з аптеки. На сотнях пергаментних сторінок були намальовані рослини, а під малюнками акуратно виведені тушшю їхні назви, вказані місця, де їх шукати, період цвітіння і проти яких хвороб вони помічні. На кількох порожніх сторінках мій батько дописав від себе перелік їстівних рослин. Кульбаба, лаконос, дика цибуля, соснова кора. Ми з Прим просиділи над книжкою до глупої ночі.

Наступного дня у школі не було занять. Я покрутилася трохи на краю Левади, а тоді набралася зрештою відваги й ковзнула під паркан. Вперше я опинилася там сама, без батька, без його чарівного лука, який завжди захищав мене. Я хутко відшукала нашу схованку і витягнула маленький лук, який він змайстрував для мене. Того дня я зайшла в ліс не далі як на півсотні кроків. Час я провела в очікуванні здобичі, вмостившись на розлогих гілках старого дуба. За кілька годин мені вдалося підстрелити зайця. Я робила це й раніше — під чітким керівництвом батька. Але цього зайця я підстрелила самотужки.

Ми не їли м’яса от уже кілька місяців. Коли мама побачила зайця, здається, вона прийшла до тями. Підвелася, оббілувала тушку і поставила м’ясо тушитися з зеленню, яку назбирала Прим. Потім вона знову впала в заціпеніння й лягла, та коли м’ясо зготувалося, ми з Прим змусили її поїсти.

Ліс став нашим рятівником, і що не день, то далі я заглиблювалася в нього. Спочатку боялася, але потім твердо вирішила, що ми більше не голодуватимемо, і на зміну страху прийшла рішучість. Я крала яйця з гнізд, сіткою ловила рибу, іноді мені вдавалося підстрелити білку чи зайця, а ще я збирала різноманітні трави й корінці, що росли у мене під ногами. Хоча з рослинами треба бути обачним. Звісно, більшість із них їстівні, але достатньо раз помилитися — і тобі гаплик. Я двічі перевіряла кожну рослину, перш ніж з’їсти її.

І ми вижили.

Спершу за найменших ознак небезпеки — віддаленого виття чи хрускоту гілки — я миттю мчала назад до паркана. Потім почала рятуватися на деревах — диким собакам швидко набридає чекати внизу й вони забираються геть, а ведмеді й пуми живуть у дрімучих хащах: мабуть, їм не до вподоби кіптявий сморід нашого округу.

Восьмого травня я пішла до Будинку Правосуддя й підписалася на тесери. Я притягнула додому свій перший пайок зерна й олії в дитячому візочку Прим. Тепер щомісяця восьмого числа я мала право на пайок. Звісно, я не припиняла полювати і збирати трави. Зерна було недостатньо для того, щоб вижити, а треба ж було купувати ще й інші речі — мило, молоко, нитки. Те, без чого ми могли обійтися, я продавала на Горні. Спочатку було страшно йти туди без батька, але люди поважали його і тому прийняли мене. Зрештою, дичина — це м’ясо, і байдуже, хто її вполював. Також я почала ходити до будинків багатих містян і продавати їм упольоване. Я намагалася згадати все, чого навчив мене батько, дещо тямила сама. Різник, наприклад, купує тільки зайців, із білками до нього не ходи. А от пекар любить білок, але він купує їх тільки тоді, коли його дружини немає поруч. Старший миротворець обожнює диких індиків. А от у мера пристрасть до суниць.

Якось наприкінці літа я купалася в озері, й мою увагу привернули високі рослини, що стирчали з води навколо мене. їхні листочки були подібні до наконечників стріл, і цвіли вони білими квітками з трьох пелюсток. Я пірнула під воду і стала навколішки, мої пальці швиденько перебирали м’яку глину, що вкривала дно озера, і раптом знайшли жменьку бульбинок. Маленьких блакитнуватих бульбинок: якщо зварити їх або спекти, то вони не гірші, ніж картопля. «Катніс», — мовила я вголос. Рослина, на честь якої мене назвали. Це стрілолист, а «катніс» — стара індіанська назва. Я немов знову почула веселий голос батька: «Якщо тобі вдасться знайти себе, ти ніколи не помреш із голоду». Наступні кілька годин я копирсалася на дні озера тичкою і пальцями ніг, аж поки не назбирала достатньо бульбин. Увечері в нас було справжнє свято — риба з бульбинами стрілолиста. И уперше за останні кілька місяців ми всі по-справжньому наїлися.

Потроху мама оговталася. Вона почала прибирати, куховарити, консервувала на зиму дещо з того, що я приносила. Потім люди почали приходити до неї по ліки. Вони приносили щось навзамін або платили грошима. Одного дня я почула, як вона співає.

Прим мало не збожеволіла від щастя, що з мамою знову все гаразд, а я тільки спостерігала: чекала, коли вона знову відвернеться від нас. Я їй не довіряла. І десь у глибині душі ненавиділа її за виявлену слабкість, байдужість, за всі місяці, коли ми були змушені дбати про себе самі, коли ми ледь не померли з голоду. Прим пробачила їй, а я ні. Я відгородилася від матері, звела між нами високий мур, щоб захиститися від неї. Ніколи не буде так, як раніше.

Що ж, скоро я помру, і вже нічого не змінити. Я згадала, як кричала сьогодні на неї в Будинку Правосуддя. Хоча потім я сказала, що люблю її. Може, одне врівноважило друге?

Я ще трохи постояла біля вікна: хотіла знову відчинити його, але не була певна, чи можна це робити на такій високій швидкості. Десь далеко блимали вогні іншого округу. Сьомого? Десятого? Я не знала; я думала про людей у далеких будинках, про те, як вони вкладаються спати. Тоді уявила свій дім із міцно затуленими віконницями. Що зараз роблять Прим і мама? Чи поїли вони? На вечерю ми залишили тушковану рибу й суниці. А може, вони дивилися огляд Жнив по старенькому телевізору, що стояв під стіною? Звісно ж, вони плакали. Чи зможе мама тримати себе в руках, бути сильною заради Прим? А може, вона уже здалася, скинувши увесь тягар на делікатні плечі моєї сестрички?

Понад усякий сумнів, сьогодні Прим спатиме з мамою. На саму тільки думку про нашого старого нечесаного кота Денді, який охоронятиме її, я заспокоїлася. Якщо вона плакатиме, він притиснеться до неї носом

і заспокоїть. Тоді вона точно засне. Я була така рада, що не втопила його!

Від згадок про дім мені стало ще самотніше. Нинішній день тривав безмежно довго. Невже ще сьогодні вранці ми з Гейлом їли ожину? Здається, минула ціла вічність. Це немов довгий сон, який перетворився на нічний кошмар. Можливо, якщо я засну, то прокинуся у своєму рідному Окрузі 12.

У шухлядах, напевно, десятки піжам, але я просто стягнула штани й сорочку і залізла в ліжко. Простирадла з ніжного шовку пестили шкіру, а м’яка пухнаста ковдра ніжно огорнула тіло, зігріваючи його.

Якщо я збираюся поплакати, то кращого моменту, ніж зараз, не знайти. До ранку й сліду не залишиться від сліз. Але сліз не було. Я була занадто втомлена, щоб плакати. Єдине, чого мені хотілося, — опинитися деінде. Тож я дозволила поїзду заколихати себе.

Мене збудив стукіт у двері. Надворі був ранок, крізь фіранки в купе просочилося сірувате світло. До мене долинув голос Еффі Тринькіт:

— Прокидайся, вставай! Сьогодні в тебе важливий, важливий, важливий день!

Цікаво, що діється в голові цієї жінки? Про що вона думає, збудившись? Що сниться їй уночі? Гадки не маю.

Я знову одягнула зелені штани й сорочку, адже вони зовсім чисті, хіба що трохи пом’ялися, провалявшись усю ніч на підлозі. Пальці намацали кільце навколо маленької золотої переспівниці. І я одразу почала думати про ліс, про свого батька, про маму й Прим, які вже, мабуть, прокинулися. Тепер їм доведеться дбати про себе самотужки. Я не розплітала кіс, так і спала з зачіскою, яку мама старанно виклала на честь Жнив. Зачіска досі мала непоганий вигляд, тож я вирішила нічого не міняти. Яке це має значення! Ми вже недалеко від

Капітолія. Коли ми приїдемо в місто, за мене все вирішуватиме стиліст. Мені залишалося єдине: сподіватися, що він не вважатиме останнім писком моди голе тіло.

Коли я зайшла до вагона-ресторану, повз мене проскочила Еффі Тринькіт із філіжанкою кави в руці, бурмочучи щось непристойне собі під носа. Натомість Геймітч, запухлий і червоний після вчорашнього, гиготів. Поруч із ним сидів Піта з булочкою в руках. І мені здалося, що вид у нього трохи збентежений.

— Сідай! Сідай! — мовив Геймітч, махаючи мені рукою.

Щойно я сіла до столу, як переді мною поставили величезний таріль із їжею. Яйця, шинка, гора смаженої картоплі. На столі — ваза з фруктами на льоду. Кошик із булочками, яких би вистачило моїй сім’ї на тиждень. Поруч вишукана склянка апельсинового соку. Принаймні так мені здалося. Я куштувала апельсин тільки раз, коли батькові вдалося роздобути його в подарунок на Новий рік. Філіжанка кави. Моя мама обожнює каву, якої ми ніколи не могли собі дозволити. Мені ж вона здалася гіркою. Поруч іще одна коричнева чашка, а в ній щось незнайоме.

— Це гарячий шоколад, — мовив Піта. — Він смачний.

Я ковтнула гарячу солодку рідину, і по тілу побігли мурашки. І хоч як вабили мене інші страви, я не торкнулася їх, поки не випила увесь шоколад до останньої краплі. Потім почала запихати в себе все, що бачила, але не налягала на масне. їжі й так було навалом. Колись мама сказала, що я завжди їм так, ніби більше ніколи не побачу харчів. На що я відповіла: «А я й не побачу, якщо сама не принесу їх додому». Після цього вона більше ніколи не дорікала мені.

Наївшись досхочу, я відкинулася на спинку крісла і почала спостерігати за іншими. Піта досі їв, він відламував невеличкі шматочки булочки й занурював їх у гарячий шоколад. Геймітч майже нічого не взяв зі своєї тарілки, але одну по одній спорожнив із десяток маленьких скляночок із якимось червоним соком, розбавленим прозорою рідиною з пляшки — судячи із запаху, алкоголем. Досі ми з Геймітчем не були знайомі, але я часто бачила його на Горні, де він жменями жбурляв монети на прилавок жінці, що продає самогон. Поки ми доїдемо до Капітолія, він знову відключиться.

Саме в цей момент я усвідомила, що ненавиджу Геймітча. Тепер зовсім не дивно, що трибути з Округу 12 ніколи не мали бодай найменшого шансу. Справа не тільки в тому, що вони все життя недоїдали і зовсім не тренувалися. Деякі з наших трибутів були достатньо дужими, щоб дати відсіч суперникам. Просто їм рідко вдавалося завоювати увагу спонсорів, і єдиною причиною цього був наш ментор — ну хто захоче вести переговори З П‘ЯНИЦЄЮ?

— Значить ви даватимете нам поради? — мовила я до Геймітча.

— Ось тобі порада: виживи, — відповів Геймітч і гучно розреготався.

Я кинула* погляд у бік Піти, перш ніж згадала, що не хочу мати з ним нічого спільного. Дивно, але в його очах читалася жорстокість.

— Дуже смішно, — мовив Піта й несподівано вибив скляночку із руки Геймітча. Та розлетілася на дрібні уламки, а її вміст розлився на підлозі червоними патьоками. — Тільки не нам.

На якусь мить Геймітч заціпенів, а потім зацідив Піті в щелепу, збивши його на підлогу. А тоді, ніби нічого не сталося, потягнувся по нову порцію спиртного. Саме тоді я метнула ніж: він уп’явся у стіл просто біля пляшки, мало не обрубавши ментору пальців. Я приготувалася, щоб відбити удар, але нічого не сталося. Геймітч мовчки відкинувся на спинку крісла й подивився на нас спідлоба.

— Отакої! — буркнув він. — Невже цього року мені дісталася парочка справжніх бійців?

Тим часом Піта підвівся і витягнув кілька шматочків льоду з-під вази з фруктами. Він саме хотів прикласти лід до червоного сліду на щоці, коли Геймітч зупинив його:

— Ні. Нехай залишиться синець. Тоді публіка подумає, що ти побився з іншим трибутом ще до того, як потрапив на арену.

— Але ж це проти правил, — заперечив Піта.

— Тільки якщо тебе зловили. Синець підтвердить, що ти бився і тебе не зловили, а це ще краще, — сказав Геймітч, а тоді обернувся до мене. — Ану, покажи, що ти ще вмієш робити ножем.

Моя зброя — лук і стріли. Хоча метати ножа мені також випадало. Іноді, поранивши тварину стрілою, ліпше добити її ножем, перш ніж наблизитися… Отож я зрозуміла: якщо хочу привернути увагу Геймітча, то кращого моменту, щоб справити на нього враження, не буде. Я мовчки витягнула ніж зі стола, взяла його за лезо і жбурнула в протилежну стіну. Насправді я сподівалася, що він глибоко засяде в деревині, але ніж поцілив у шов між двома панелями. Це тільки зіграло мені на руку: я вдала, що так і планувалося.

— Станьте он там. Обоє,— мовив Геймітч і кивком голови наказав нам стати в центрі кімнати. Ми послухались. Геймітч почав ходити навколо нас, роздивляючись, наче коней на ярмарку, перевіряючи час від часу наші м’язи й вивчаючи обличчя. — Що ж, принаймні ви не цілком безнадійні. Не хиряки. А як над вами стилісти попрацюють, то взагалі красунчиками станете.

Ми з Пітою добре усвідомлювали, що Голодні ігри — не конкурс краси, але ніде правди діти — найсимпатич-ніші трибути завжди привертають увагу спонсорів.

— Гаразд, укладімо угоду. Ви не заважатимете мені пиячити, а я залишатимуся достатньо тверезим, щоб не втрачати здатності допомагати вам, — мовив Геймітч. — Але ви мусите робити все, що я звелю.

Не зовсім те, чого хотілося б, але в порівнянні з останніми десятьма хвилинами відчувалося значне зрушення.

— По руках, — сказав Піта.

— Тоді починайте допомагати нам, — підхопила я. — Коли ми потрапимо на арену, як нам краще діяти біля Рогу достатку, якщо хтось…

— Не все зразу. За кілька хвилин ми прибудемо на станцію, і вас віддадуть у руки стилістам. Вам не сподобається те, щоі вони робитимуть, але ось вам моя перша порада: не опирайтеся, — сказав Геймітч.

— Але… — почала була я.

— Ніяких «але». Не опирайтеся, — повторив Геймітч.

Тоді він узяв пляшку зі спиртним і вийшов із купе. Тільки-но по ньому зачинилися двері, у вагоні стало темно. Всередині ще можна було дещо розгледіти, але зовні було темно, немов уночі. Я вирішила, що ми, мабуть, заїхали в тунель у горах, які відділяють Капітолій від східних округів. Зі сходу майже неможливо потрапити до Капітолія якимось іншим шляхом. Ця географічна перевага була єдиною причиною того, що округи програли війну, а отже, й виною того, що я опинилася тут. Повітряні сили Капітолія з легкістю розстріляли повстанців, коли ті почали дертися на гори.

Ми з Пітою стояли мовчки, поки поїзд мчав темним нескінченним тунелем. На саму тільки думку про тонни каміння, які відділяли мене від неба, мої груди стис-лися. Я ненавиджу отакі кам’яні в’язниці. Це нагадує мені про копальні та про батька, який потрапив у їхню пастку, який не зміг повернутися до сонячного світла і був заживо похований у темряві.

Нарешті поїзд почав скидати швидкість, і несподівано купе залило яскраве сяйво. Ми з Пітою не змогли стриматися — обоє кинулися до вікна подивитися на те, що досі бачити тільки по телевізору, — на прекрасний і могутній Капітолій, столицю Панему. Телекамери анітрохи не перебільшили його величі. Радше навпаки. Хіба можливо передати всю красу і велич скляних будівель, що переливаються всіма кольорами веселки й здіймаються високо в небо; блискучих машин, які роз’їжджають широкими асфальтованими вулицями; незвично одягнених людей із дивними зачісками й намальованими обличчями, — цим людям жодного разу не доводилося пропускати обід. Всі кольори здавалися несправжніми — ну хіба буває такий чистий рожевий, такий яскравий зелений, такий ясний жовтий, аж очам боляче дивитися! Як оті круглі пласкі льодяники у цукерні в Окрузі 12, про які нам і мріяти було годі, такі вони були дорогі.

Впізнавши поїзд, який перевозить трибутів, люди почали збуджено тицяти пальцями в наш бік. Я одразу ж відсахнулася од вікна, мені стало не по собі на саму тільки думку про те, з яким нетерпінням вони чекають нашої смерті. Але Піта не тільки залишився стояти на місці, він почав усміхатися й кивати натовпу, аж поки поїзд не заїхав на станцію і не заховав людей від наших очей.

Піта помітив, як я дивилася на нього, і тільки знизав плечима.

— Хтозна? — мовив він. — Серед них можуть бути багаті спонсори.

Здається, я недооцінювала Піту. Я проаналізувала всі його дії з самого початку Жнив. Дружній потиск руки. Потім його батько приніс мені печиво і пообіцяв, що підгодовуватиме Прим… невже саме Піта змусив його так учинити? Потім його сльози на вокзалі. Вчорашнє піклування про Геймітча й абсолютна зміна поведінки сьогодні вранці, коли з’ясувалося, що гра в хорошого хлопчика не пройде. А тепер іще й ці знаки уваги, бажання одразу ж сподобатися капітолійцям.

Усе стало на свої місця: це — частина його плану. Піта не збирається здаватися просто так. Він уже почав боротися за своє життя. А це означає, що добрий син пекаря, який колись дав мені хліб, щосили намагатиметься вбити мене.