РОЗДIЛ 3

В ту мить, коли пролунала остання нота гімну, нас оточила охорона. Звісно, ніхто не збирався заковувати нас у кайдани, просто кілька миротворців стали навколо нас і повели через парадний вхід у Будинок Правосуддя. Можливо, в минулому трибути намагалися втекти. Хоча я такого не пригадую.

Мене провели до кімнати і залишили там саму. Це було найрозкішніше місце, де мені коли-небудь випадало побувати: з товстими килимами й оксамитовим диваном та кріслами. Я знала, який оксамит на дотик, бо у мами була колись сукня з оксамитовим комірцем. Присівши на диван, я не могла втриматися, щоб не погладити його. Це хоч трохи заспокоїло мене і додало сил, щоб пережити наступну годину — час, відведений для прощання з рідними. Я не могла дозволити собі таку розкіш — розрюмсатися, щоб потім усі побачили мене із заплаканими очима й червоним носом: на вокзалі натикано безліч камер. Ридання — це не вихід.

Спочатку до кімнати зайшли мама й сестра. Я простягнула руки до Прим, і вона миттю видряпалася мені на коліна. її рученята обвилися навколо моєї шиї, голівка опустилася мені на плече, зовсім як у малого дитинчати. Мати сіла поруч і мовчки пригорнула нас обох. Ніхто не наважувався порушити тишу. Зрештою, спам’ятавшись, я поквапилася нагадати їм, як вони мають чинити без мене. *

Прим не повинна погоджуватися на тесери. Якщо І Ірим продаватиме козяче молоко і сир, а мама й надалі допомагатиме жителям Скиби лікувальними травами та настоянками, то вони виживуть. Гейл пообіцяв, що приноситиме матері з лісу трави, яких вона не вирощує сама, — треба тільки детально описувати рослини, адже він не розуміється на них так, як я. А ще він приноситиме їм м’ясо — ми з ним уклали таку угоду ще рік тому. Він не схоче брати нічого взамін, але по можливості з ним слід якось розраховуватися — ліками чи молоком.

Мені навіть на думку не спало запропонувати Прим полювати. Кілька разів я брала її з собою і намагалася навчити, але кожне полювання оберталося катастрофою. Вона боялася лісу наче вогню, а щоразу як мені вдавалося підстрелити якогось звіра, починала плакати й молити, щоб ми забрали його додому і вилікували. Але вона добре ходить коло своєї кози. То нехай займається цим і надалі.

Потім я розповіла, де купувати паливо, як торгувати, щоб не обраховували, попросила Прим не кидати школи, а тоді обернулася до матері, міцно взяла її за руку і подивилася в очі.

— Вислухай мене уважно. Ти чуєш мене? — (Вона хутко кивнула у відповідь, стривожена моєю наполегливістю. Вона здогадалася, про що я говоритиму). — Ти не можеш розкиснути вдруге.

Мама опустила погляд.

— Я знаю. Я не розкисну. Минулого разу я не впоралася…

— Цього разу ти повинна впоратися. Ти просто не можеш замкнутися в собі й покинути Прим напризволяще. Тепер у вас немає мене, немає кому піклуватися про вас. І байдуже, що станеться. Чого б ти не побачила на екрані, ти мусиш пообіцяти мені, що боротимешся!

Я заледве не репетувала. В тому крику була вся моя злість, увесь страх, який я пережила через її депресію.

Розізлившись, вона різко висмикнула руку з моїх долонь. Тепер вона сердилася на себе.

— Я була хвора. Я б могла вилікуватися, якби мала трави, які маю зараз.

Можливо, мама має рацію, можливо, вона й справді була хвора. Мені вже траплялося бачити, як вона повертала до життя людей, розчавлених горем. Може, це хвороба, але ми не можемо цього собі дозволити.

— Тоді тримай ті трави біля себе. І потурбуйся про Прим! — мовила я.

— Катніс, зі мною все буде гаразд, — сказала Прим, стиснувши моє обличчя своїми маленькими долоньками. — Але ти також повинна подбати про себе. Ти така метка і відважна. Ти здатна виграти.

Я не виграю. І в глибині душі Прим чудово це розуміє. Такі змагання мені не до снаги. Діти із заможніших округів, де перемога в Іграх вважається за честь, готувалися до них усе своє життя. Мабуть, там будуть хлопці удвічі-тричі дужчі за мене. І дівчата, які знають двадцять різних способів, як убити людину за допомогою самого лише ножа. Звісно, там будуть і такі як я. Для₍ розминки, поки не почнуться справжні веселощі.

— Все можливо, — мовила я, бо яке я мала право наказувати матері боротися, коли сама вже давно здалася? — І тбді ми забагатіємо, як Геймітч.

— Мені байдуже, багаті ми чи ні. Я просто хочу, щоб ти повернулася додому. Ти постараєшся, правда? По-справжньому постараєшся?

— По-справжньому. Обіцяю, — відповіла я.

А тоді у дверях з’явився миротворець — наш час збіг. Ми міцно обійнялися, і я тільки й спромоглася вичавити з себе:

— Я люблю вас. Я люблю вас обох.

Вони сказали те саме у відповідь, а миротворець уже наказав їм вийти і зачинив двері. Я зарилася головою в подушку, немов сподіваючись, що це відгородить мене від реальності.

Зайшов іще хтось. Я здивовано підвела очі й побачила, що на порозі стоїть пекар, батько Піти Мелларка. Я не могла повірити своїм очам — він прийшов попрощатися зі мною. Адже зовсім скоро я намагатимуся вбити його сина. Ми трохи знайомі, та й зрештою, він добре знає Прим. Продаючи сир на Горні, вона завжди залишає йому кілька шматків, за які він щедро платить хлібом. Ми здебільшого домовляємося з ним, коли його відьми-дружини немає поруч. Він зовсім не погана людина. Я впевнена, що він ніколи б не вдарив сина за підгорілий хліб, як це зробила колись його дружина. Але це все одно не пояснює, чому він прийшов до мене.

Пекар, ніяковіючи, присів на краєчок оксамитового крісла. Величезний широкоплечий мужчина з численними шрамами від опіків — це результат багаторічної роботи біля печі. Мабуть, він щойно попрощався:і сином.

Він мовчки вийняв із пазухи пакетик і простягнув його мені. Я розгорнула його — там було печиво. Ми ніколи пс могли дозволити собі таких ласощів.

— Дякую, — мовила я.

Пекар був не дуже говіркий і в кращі часи, а сьогодні йому взагалі заціпило.

— Сьогодні я їла ваш хліб. Мій друг Гейл обміняв його на білку.

Він кивнув, згадавши про білку.

— Цього разу ви щось трохи продешевили, — мовила я.

Він ледь помітно знизав плечима у відповідь, немов

хотів сказати, що це неважливо.

Я також не знала, що сказати. Тож ми сиділи мовчки, аж поки його не покликав миротворець. Пекар підвівся й прокашлявся.

— Я наглядатиму за малою. Потурбуюсь про те, щоб вона не голодувала.

Від його слів мені немов камінь із душі скотився. Зі мною люди згоджуються мати справу, але Прим просто обожнюють. Можливо, цього буде достатньо, щоб зберегти їй життя.

Мій наступний гість також неочікуваний. Упевненим кроком до мене наблизилася Мадж. Вона не плакала і не відводила погляду, а голос її звучав чітко й наполегливо.

— На арену дозволяють узяти одну річ зі свого округу. Річ, яка нагадуватиме про дім. Візьмеш оце?

І з цими словами вона простягнула мені золоту брошку, яка зранку була пристебнута до її сукні. Я ще не мала нагоди роздивитися її як слід, аж тепер побачила, що це пташка в польоті.

— Твою брошку? — перепитала я. Бо ніколи не здогадалася б узяти з собою щось на згадку про наш округ.

— Я пристебну її тобі до сукні, гаразд?

І не чекаючи відповіді, Мадж нахилилася й причепила пташку до моєї сукні.

— Пообіцяй, що візьмеш її з собою на арену, Катніс, — благала вона. — Пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю, — відповіла я.

Спочатку печиво, потім брошка — стільки подарунків! А ще, виходячи, Мадж поцілувала мене в щоку. Можливо, Мадж завжди була мені єдиною справжньою подругою?

Нарешті до мене прийшов Гейл. І хоча ми ніколи не плекали одне до одного романтичних почуттів, коли він широко розвів руки, я, ні секунди не вагаючись, кинулася йому в обійми. Все в ньому мені добре знайоме — рухи тіла, аромат просякнутої запахом лісу шкіри. На полюванні я інколи слухала, як б’ється його серце. Але вперше відчула, як його струнке мускулисте тіло притискається до мене.

— Послухай, гадаю, дістати ножа буде зовсім не важко, але краще б ти роздобула лук. Із ним у тебе більше шансів.

— Там не завжди є луки, — мовила я.

У пам’яті спливло, як кілька років тому трибутам кинули тільки жахливі шпичасті булави, якими вони забивали одне одного до смерті.

— Тоді зроби сама, — сказав Гейл. — Навіть поганий лук краще, ніж ніякого.

Якось я пробувала змайструвати лук на взірець батькових, та мої старання не мали успіху. Це не так легко, як здається. Навіть батько іноді псував заготовки.

— Може, там і дерев не буде, — зауважила я.

Одного року трибути опинились у місцевості, де не

було нічого, крім піску, валунів і колючих чагарників. Тоді багато учасників померли від укусів отруйних змій або збожеволіли від спраги.

— Дерева є майже завжди, — заперечив Гейл. — Кому ж цікаво спостерігати, як половина учасників просто вмирає від холоду.

І то правда. В один із сезонів ми бачили, як ночами гравці просто замерзають на смерть. їх неможливо було роздивитися, так вони зіщулювалися, і не було жодного дерева, щоб розпалити вогонь чи зробити факел. Мабуть, у Капітолії вирішили, що така смерть — не дуже видовищне дійство, і відтоді дерева зазвичай бували.

— Так, здебільшого дерева є,— погодилася я.

— Катніс, це просто полювання, а ти — найкращий мисливець, що мені траплявся, — підбадьорював Гейл.

— Це не просто полювання. Суперники озброєні. І вони мають голову на в’язах, — заперечила я.

— Так, як і ти. Тільки в тебе більше практики, справжньої практики, — мовив він. — Ти вмієш убивати.

— Не людей! — мало не скрикнула я.

— Гадаєш, є відмінність? — буркнув Гейл похмуро.

Найстрашніше те, що відмінності таки немає: слід

просто забути, що перед тобою люди.

Миротворці повернулися зарано, і Гейл попросив іще трохи часу, але його повели геть. І мені стало страшно.

— Не дай їм померти з голоду! — гукнула я, хапаючи Гейла за руку.

— Не дам! Ти ж знаєш, що не дам! Катніс, пам’ятай, що я…

Але миротворці розштовхали нас, двері гучно гримнули, і я так { не дізналася, що він хотів сказати.

Від Будинку Правосуддя до вокзалу рукою кинути, особливо на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Хіба возом, і то рідко. А на Скибі ми взагалі ходимо пішки. *

Я добре зробила, що не заплакала. На вокзалі аж роїлося пронирливими репортерами з їхніми набридливими камерами. Вони так і пхали їх просто мені в обличчя. Взагалі-то я звикла приховувати свої почуття. І зробити це тепер було також зовсім не важко. Я підвела очі й подивилася на екран, де в прямому ефірі показу-нали наш від’їзд, і залишилася цілком задоволена: у мене був такий вид, немов мені страшенно нудно.

А от Піта Мелларк плакав, а що найдивніше, він зовсім не намагався приховати сльози. Цікаво, може, гака в нього стратегія: спочатку продемонструвати, який ти слабкий і наляканий, запевнити інших трибутів, що ти їм не суперник, а тоді в найменш очікувану мить атакувати? Кілька років тому так учинила Джоанна Мейсон з Округу 7. Вона здавалася такою безневинною заляканою дурепою, що ніхто не звертав на неї уваги, аж поки не залишилося всього кілька учасників. Виявилося, що вона — віртуозний убивця. Гарно придумано — нічого не скажеш. Але Піта Мелларк цієї не поспіває, він же син пекаря. Голодним він ніколи не був, та й лотків із хлібом не один десяток за своє життя перетягав — дужий широкоплечий хлопчина. Йому доведеться не один день плакати, щоб на нього перестали зважати.

Кілька хвилин ми простояли в дверях вагона, поки телекамери впивалися в нас своїми жадібними об’єктивами. Тоді нам дозволили зайти всередину, і двері милосердно зачинилися. Поїзд рушив.

Спочатку від такої шаленої швидкості мені аж дух перехопило. Звісно, я ніколи не їздила поїздом, оскільки перетинати кордони округів заборонено, за винятком деяких спеціально обумовлених випадків. Для нашого округу — це перевезення вугілля. Але зараз я їхала не у звичайному вантажному поїзді, а у високошвидкісному капітолійському експресі, який набирав швидкість до 250 миль на годину. Наша подорож до Капітолія триватиме менш ніж добу.

В школі нам розповідали, що Капітолій побудований у горах, які колись називалися Скелястими. А Округ 12 розташований у місцевості, що раніше називалася Аппалачі, й сотню років тому там уже видобували вугілля. Ось чому нам доводиться копати так глибоко.

У школі нам що не розказують, усе зводиться до вугілля. Ще трохи вчать читати й рахувати, і щотижня читають лекцію з історії Панему. Здебільшого це — пустопорожні балачки про те, як сильно ми завдячуємо Капітолію. Я усвідомлюю, що на лекціях з історії чимало фактів замовчують: ніхто не розповідає, що ж насправді сталося під час повстання округів. Проте я не надто на цьому застановляюся. Хай якою є правда, а з неї ситий не будеш.

Поїзд, призначений для трибутів, був іще розкішніший, ніж кімната у Будинку Правосуддя. Кожному з нас виділили окреме купе, де була спальня, гардероб і ванна з душем і теплою водою. Вдома у нас немає теплої води, доводиться гріти.

Всі шафи й шухляди були натоптані розкішним одягом, і Еффі сказала, що я можу одягати все що заманеться, бо це тепер мої речі. За годину треба буде вийти до вечері. Я повільно зняла мамину блакитну сукню і прийняла душ — вперше в житті. Це мов стояти під літнім дощем, тільки ще тепліше. Тоді я одягнула темно-зелену сорочку і брюки.

В останню мить я згадала про маленьку золоту брошку — подарунок Мадж. Вперше я уважно роздивилася її. Здавалося, ніби хтось спочатку зробив маленьку золоту пташку, а вже потім прикріпив її до кільця. Пташка трималася на кільці лише кінчиками крилець. Раптом я впізнала її — це переспівниця.

Кумедна пташка, такий собі ляпас Капітолію. Під мас серії повстань Капітолій вивів кілька видів генетично модифікованих птахів і використовував їх як:іброю. їх називали мутантами. Одним із видів були сойкотуни, наділені вмінням запам’ятовувати й відтворювати цілі людські розмови. Це були домашні птахи, виключно самці. їх завозили в регіони, які вважалися ворожими Капітолію. Птахи збирали плітки й верталися назад в дослідницькі центри, де без упину сокотали все, що почули, а їхні балачки записували на плівки. Спочатку ніхто не міг збагнути, як у Капітолії дізнаються, про що говорять люди у приватних розмовах. А потім повстанці здогадалися — і засипали Капітолій брехливими свідченнями. Коли все відкрилося, дослідницькі центри позачинялися, а сойкотунів відпустили в ліс, де вони мали загинути — всі ж бо вони були самцями.

От тільки птахи не вимерли. Натомість самці спарувалися з самками пересмішника, і в результаті утворився абсолютно новий підвид птахів — переспівники, здатні відтворювати і пташині співи, і людські. Потомство втратило вміння копіювати людську мову, але досі могло повторити мелодійні звуки — від дитячого писку до могутнього басу. Вони переспівували пісні. Не якісь простенькі звуки, а цілі пісні від першого куплета і до останнього, тільки треба спочатку людині заспівати цілу пісню, і якщо пташці сподобається голос, вона її переспівуватиме.

Мій тато просто обожнював переспівниць. Під час полювання він насвистував чи наспівував їм складні мелодії, і після невеликої паузи вони завжди співали йому у відповідь. Далеко не кожен може сподіватися на таке пошанування. Та коли співав мій батько, всі птахи поблизу замовкали і слухали його. Відтоді як батько загинув, я зовсім забула про переспівниць. А тепер, тримаючи цю маленьку пташку в руці, я почувалася набагато спокійніше. Так ніби батько тут, ніби він захищає мене. Я пристебнула брошку до сорочки, і на темно-зеленому тлі здавалося, наче пташка летить поміж зазеленілих дерев.

Прийшла Еффі Тринькіт, щоб провести мене на вечерю. Я підвелася й рушила за нею вузьким коридором до їдальні, обшитої полірованими панелями. Посеред кімнати красувався величезний стіл, сервірований дорогим вишуканим посудом. Піта був уже там, чекав на нас. Поруч із ним стояв порожній стілець.

— Де Геймітч? — запитала Еффі весело.

— Сказав, що хоче подрімати, — відповів Піта.

— Що ж, день був не з легких, — мовила Еффі,

але, здається, вона тільки зраділа тому, що Геймітч не прийшов.

Вечеря, складалася з кількох страв: спочатку густий морквяниі| суп, салат, потім баранячі котлети з картопляним пюре, тоді сир, фрукти і шоколадний торт. Еффі постійно нагадувала нам, щоб ми занадто не наїдалися і приберігали трохи місця для наступної страви. Але я зовсім не звертала на неї уваги — їла, скільки влізало. Я ще ніколи не бачила так багато смачної їжі одночасно, та й набрати кілька зайвих кілограмів перед Голодними іграми мені не завадить.

— Принаймні ви вмієте поводитися за столом, — мовила Еффі, коли ми впоралися з головними стра-нлми. — Минулорічна пара їла руками, немов якісь дикуни.

Минулого року в Іграх брали участь двійко дітей зі (жиби. Вони ніколи, жодного дня у своєму житті не наїдалися досхочу, а коли перед ними поставили таке розмаїття страв, певна річ, останнє, що їм спало на гадку, то це дбати про гарні манери. Піта — син пекаря. Нас із І Ірим поводитися за столом навчила мама, тому я вмію гримати в руках ножа й виделку. Але мені так не сподобалися слова Еффі, що до кінця вечері я їла виключно руками. А тоді витерла пальці об скатертину. У відповідь Кффі тільки міцно стиснула губи.

З’їла я, скільки влізло, тепер треба було ще втримати псе це у шлунку. Судячи з зеленуватої барви Пітиної шкіри, йому також було зле. Наші шлунки не звикли до такої поживної їжі. Але якщо мій шлунок справлявся зі стравами Сальної Сей, що переважно складалися з мишачого м’яса та свинячих кишок, а зимою не відмовлявся навіть від кори дерев, то напевно впорається і з цим.

Попоївши, ми перейшли в інше купе, щоб подивитися огляд Жнив. У різних округах їх проводили протягом дня у різний час, щоб усі мали змогу побачити жеребкування у прямому ефірі, хоча насправді тільки жителі Капітолія могли на це розраховувати, адже самі вони не брали участі в змаганнях.

Одну по одній показали всі церемонії, називали імена. Іноді на Ігри зголошувалися добровольці, але здебільшого таких не було. Ми уважно вивчали обличчя дітей — наших суперників. Деякі з них особливо врізалися мені в пам’ять. Здоровенний хлопець з Округу 2 ледь не вистрибнув на сцену, коли спиталі про добровольців. Руда дівчина з Округу 5 — із прили заним волоссям і хитрим, як у лисиці, виразом обличчі Кульгавий хлопчина з Округу 10. Я ніяк не могла ви кинути з голови дванадцятирічну дівчинку з Округу 1] карооку, зі смаглявою шкірою, неймовірно схожу н Прим зростом і манерами. От тільки коли вона під нялася на сцену, у відповідь на запитання про добро вольців почулося хіба завивання вітру поміж хитки будиночків за її спиною. Ніхто не бажав посісти і місце.

Останнім показали Округ 12. Ось назвали ім’я Приіу потім я вискочила вперед із криком, що хочу бути доб ровольцем. У моєму голосі лунав розпач, немов я бо я лася, що мене ніхто не почує і Прим усе одно заберуті Але мене почули. Тоді я побачила, як Гейл відірвав ві, мене сестру, і я вийшла на сцену. У відповідь — тиші Люди одне по одному підняли руки у жесті ВДЯЧНОСІ й поваги. Коментатори не знали, що й казати. Один і них зауважив, що Округ 12 завжди був трохи консер вативним, але в таких милих звичаях є свій шарм. Тод: немов на замовлення, зі сцени впав Геймітч, і з динамікі вибухнув дружній регіт. Потім назвали ім’я Піти, і вії мовчки зайняв своє місце на сцені. Ми потиснули одн одному руки. Тоді пролунав гімн, і програма закінчи лася.

Здається, Еффі була не зовсім задоволена тим, якиі вигляд мала її перука.

— Вашому ментору не завадило б навчитися поводи тися на офіційних церемоніях. Особливо якщо це пока зують по телевізору в прямому ефірі.

Несподівано Піта засміявся.

— Він був п’яний, — мовив Піта. — Зрештою, як і щороку.

— Як і щодня, — додала я.

І також не змогла втриматися, щоб не посміхнутися. І і слів Еффі виходило, що Геймітч був просто трохи не-<> гссаний, і це можна легко виправити, якщо вона дасть ііому кілька порад.

— Он як! — зашипіла вона. — Дивно, що вам усе це ідається таким смішним. Ви ж знаєте, що в нашому шоу ментор — ваш єдиний зв’язок зі світом. Він — той, хто дає вам вказівки, шукає спонсорів і домовляється про подарунки. Від Геймітча може залежати, житимете ви чи: ш'инете!

Саме в цей момент у купе ввалився Геймітч.

— Я проґавив вечерю? — запитав він.

Його язик заплітався. Він виблював на дорогий килим і впав на своє ж блювотиння.

— Що ж, смійтеся скільки завгодно! — випалила Еффі й, обережно переступивши калюжу своїми гостро-иосими черевичками, вилетіла з купе.