home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



РОЗДIЛ 2

Голодні ігри

Шістдесят секунд. Саме стільки часу ми повинні стояти на металевому диску й чекати на гонг. Якщо ослу-хатися і зійти з диска швидше ніж за хвилину, вмонтована міна підривається — і трибут залишається без ніг. Шістдесят секунд, щоб роздивитися всіх трибутів, які стоять колом на однаковій відстані від Рогу достатку — велетенського золотого рогу із закрученим хвостом. Верхній отвір розташований приблизно на висоті двадцятьох футів, а з нього визирає все, необхідне на арені. Харчі, пляшки з водою, зброя, ліки, білизна, сірники. Навколо Рогу достатку розкидані інші речі, і що далі вони лежать від Рогу, то менша їхня цінність. Наприклад, за кілька кроків від моїх ніг лежить плівка. Можливо, вона б стала у пригоді під час зливи, і тільки. А от із самого Рогу достатку вистромлюється намет, який зміг би захистити за будь-якої погоди. Якби ж я була достатньо сильною, щоб змагатися з іншими двадцятьма трьома трибутами… Але я отримала чітку вказівку навіть не намагатися.

Ми стояли на відкритій рівнині, під ногами був пересохлий твердий ґрунт. За спинами трибутів навпроти мене не виднілося нічого: жодного пагорба чи скелі. Праворуч виблискувало озеро. Ліворуч і позаду простягнулися густі соснові ліси. Ось куди мені треба бігти. Негайно.

Але щедрі дари перед очима були такі спокусливі, що втриматися буде зовсім не легко. А головне, я знала: якщо

не я, то хтось інший їх отримає. Трибути-кар’єристи, яким удасться вижити у кривавій різанині, розділять між собою всі ці життєво важливі запаси. Раптом щось привернуло мою увагу. На купі акуратно складених вовняних ковдр лежав срібний сагайдак зі стрілами і лук. Вони ніби чекали на мене.

«Це моє,— подумала я. — Це призначалося мені».

Я прудка. Я бігаю швидше за всіх дівчат у школі, принаймні на короткі дистанції. А тут усього сорок кроків, відстань саме для мене. Я знала, що добіжу, що схоплю лук першою. Але питання в тому, як швидко я зможу забратися геть. Поки я вилізу нагору та схоплю зброю, інші добіжать до Рогу. З одним чи двома я би ще впоралася, але якщо їх буде дюжина і вони наблизяться впритул… Тоді мене просто заб’ють списами й битками. Або дужими кулаками.

Хоча, з другого боку, я не єдина ціль. Ладна битися об заклад, що інші трибути випустять з уваги невеличку дівчину, хай вона й отримала одинадцять балів за показовий виступ, і кинуться знешкоджувати куди небезпечніших суперників.

Геймітч наказав мені не бігти до Рогу, але він ніколи не бачив, як я бігаю. Можливо, якби побачив, то порадив би вчинити саме так. Дістати зброю. Вона — мій єдиний порятунок… Лук був тільки один. Я усвідомлювала, що хвилина майже спливла, а я досі так і не вирішила, що діяти. Ноги приготувалися бігти до лука, а не до лісу. Але раптом я помітила Піту. Він стояв досить далеко, через п’ять трибутів від мене, але мені здалося, що я побачила, як він заперечливо хитає головою. Проте яскраве сонце осліпило мене, і поки я вагалася, пролунав гонг.

І я проґавила! Проґавила свій єдиний шанс! Кількох секунд затримки виявилося достатньо, щоб змінити стратегію. Якусь мить мої ноги топталися на місці, поки мозок вирішував, у якому напрямку бігти, а тоді я кинулася вперед й ухопила плівку і буханець хліба. Плівка виявилася зовсім легкою, і я так розізлилася на Піту за те, що він відвернув мою увагу, аж пробігла зо двадцять кроків, аби прихопити ще й жовтогарячий наплічник. Не можу ж я втекти ні з чим!

Якийсь хлопець, здається, з Округу 9, підбіг до наплічника водночас зі мною, і кілька секунд ми тягали його туди-сюди, аж раптом хлопець закашлявся кров’ю і забризкав моє обличчя теплою липкою рідиною. Я бридливо відступила на крок. А тоді хлопець упав на землю. З його спини між лопатками стирчав ніж. Значить, інші трибути вже добралися до Рогу достатку, й розпочалася різанина. І справді: дівчина з Округу 2 підхопила з півдюжини ножів і тепер щодуху бігла до мене. На тренуваннях я бачила, як вона метає ножі. Вона завжди влучала в ціль. І я — її наступна мішень.

Розмитий жах сконденсувався в цілком конкретний страх перед дівчиною-хижачкою, яка от-от мене прикінчить. Адреналін шугнув у кров, я закинула наплічник за спину і чимдуж помчала до лісу. У повітрі почувся свист, і я здогадалася, що вона таки метнула в мене ніж. Я інтуїтивно підняла наплічник, щоб захистити голову. І гостре лезо увійшло саме в рюкзак. Пропихаючи руки в ремінці наплічника, я зникла в густих деревах. Я відчувала, що дівчина не переслідуватиме мене. Що вона повернеться назад до Рогу достатку, поки ще решта трибутів не розхапали найнеобхідніших речей. На моєму обличчі з’явилася посмішка.

«Дякую за ніж», — подумала я.

Добігши до лісу, я розвернулася і якусь мить дивилася на поле. Приблизно з дюжину трибутів безжально вбивали одне одного біля Рогу. Ще кілька лежали непорушно на землі. Ті, хто вирішив утікати, зникли в лісі чи саме перетинали пустир, прямуючи у протилежний від мене бік. Я бігла щодуху, аж поки густий ліс повністю не сховав мене від інших трибутів, і тільки тоді трохи пригальмувала. Наступні кілька годин я то йшла, то бігла, тікаючи якнайдалі від своїх можливих переслідувачів. Під час сутички з хлопцем з Округу 9 я загубила хліб, але, на щастя, мені вдалося вберегти плівку, яку я заховала в рукаві, а тепер дбайливо поклала до кишені. Також я витягнула ніж, який засів у наплічнику, — це був хороший ніж, із гострим довгим лезом, зубчастий біля ручки, ним можна буде ще й пиляти, — і запхала його за шкіряний пояс. Я досі не насмілювалася зупинитися, щоб вивчити вміст наплічника. Я просто йшла вперед, озираючись час від часу, щоб перевірити, чи нема переслідувачів.

Я здатна ходити без перепочинку дуже довго. Я навчилася цьому в лісі. Але мені знадобиться вода. До того ж така була друга вказівка Геймітча: «Знайди воду». Тож я боялася схибити, тому дуже уважно шукала бодай найменші ознаки води. На жаль, марно.

Ліс почав змінюватися: окрім сосон, з’явилися інші дерева, деякі з них були мені знайомі, інші я бачила вперше. Раптом до мене долинув шум, і я витягнула ножа, готова захищатися. Але виявилося, що це заєць.

— Рада тебе бачити, — прошепотіла я.

Якщо є один заєць, то поблизу повинно бути ще з сотню, требіа просто їх зловити.

Рівнинна місцевість почала поступово спускатися вниз. І мені це зовсім не сподобалося. У межигір’ях я завжди почуваюся, немов у пастці. Я надаю перевагу висоті, як в Окрузі 12, оточеному високими пагорбами. Так я можу бачити, коли наближається ворог. Але в мене не було іншого вибору, як іти далі.

Дивно, але я почувалася зовсім не погано. Звісно, ті кілька днів, коли я жадібно поглинала їжу, далися взнаки. Сили не покинули мене, хоча вночі я майже не спала. У лісі завжди відчуваєш приплив сил. А ще я насолоджувалася самотністю, хоча насправді це була ілюзія: можливо, саме зараз на мене дивиться увесь Панем. Хоча навряд чи. Як правило, у перший день стається стільки смертей біля Рогу достатку, що це спостерігати набагато цікавіше, ніж витріщатися на трибута, який біжить лісом. Проте мене все одно покажуть, щоб люди знали, що я жива, не поранена і продовжую рухатися. Для букмекерів один із найжаркіших днів — відкриття Ігор, адже частина трибутів виходить із гри. Але ставки дедалі ростуть, коли на арені залишається жменька учасників.

Надвечір почали лунати гарматні постріли. Один постріл — один мертвий трибут. Напевно, битва біля Рогу достатку нарешті закінчилася. Тіла ніколи не забирають, перш ніж убивці не відійдуть на безпечну відстань. У перший день постріли лунають пізно вночі, коли різанина закінчується, адже важко встежити за такою купою смертей. Зрештою я вирішила зупинитися й віддихатися, а ще порахувати постріли. Один… два… три… ще, і ще, і ще… одинадцять. Одинадцять смертей. Отже, тринадцять трибутів у грі. Мої пальці потягнулися до обличчя й почали зішкрібати засохлу кров хлопця з Округу 9. Він мертвий, це точно. Цікаво, що з Пітою.

Чи вижив він? За кілька годин я знатиму. Пізно ввечері на небі з’являться світлини загиблих.

Раптом мене приголомшила думка про те, що, можливо, Піти вже немає серед живих, що він стік кров’ю і його знекровлене тіло забрали до Капітолія, помили, переодягнули і відправили у простій дерев’яній труні в Округ 12. Може, він більше не тут. Може, він у дорозі додому. Я напружила пам’ять і спробувала згадати, коли бачила його востаннє. Ще до того, як ударив гонг, — коли Піта заперечно хитав мені головою.

Якщо його вже немає серед живих, може, це й на краще. Він зовсім не вірив у свою перемогу. А мені не доведеться його вбивати. Можливо, для нього ліпше вибути з гри саме так.

Раптом я відчула неймовірну втому й сіла на землю. Все одно мені слід подивитися, що в наплічнику, перш ніж стемніє. Цікаво, що мені дісталося? Розшнуровуючи рюкзак, я зауважила, що він зроблений із цупкої тканини, але ж цей жовтогарячий колір! Він видаватиме мене здалеку. І я подумала: найперше, що я зроблю завтра вранці,— замаскую його.

Я зазирнула всередину. В цю мить мені найбільше хотілося води. Геймітч радив одразу шукати воду, і він не помилився. Без неї я довго не протягну. Ще кілька днів я зможу рухатися, хоча мене переслідуватимуть неприємні симптоми зневоднення, але максимум за тиждень я помру. Я обережно розклала на землі всі свої здобутки. Тоненький чорний спальний мішок, який відбиває тепло тіла. Пачка крекерів. Пачка сушеного бекону, нарізаного смужками. Пляшечка йоду. Коробка сірників. Маленька котушка дроту. Темні окуляри. Пластикова фляга для води — порбжнісінька.

Без води. Невже було так важко наповнити флягу? Раптом я усвідомила, що в роті й горлі пересохло, а губи потріскалися. Я йшла цілий день. Було жарко, і я сильно упріла. Я ніколи не зважала на це вдома, адже там кругом струмки, з яких можна напитися, або сніг, який тане у роті, перетворюючись на воду.

Я почала складати свої пожитки назад у наплічник, коли раптом мене вразила жахлива думка. Озеро! Те, яке я побачила, чекаючи на гонг. А що як це — єдине джерело води на арені? Тоді це стовідсоткова гарантія того, що ми постійно вертатимемося й битимемося між собою. До озера йти цілий день, а витримати ще один такий напружений день без води буде нелегко. Але навіть якщо я дістануся туди, понад усякий сумнів, хтось із трибутів-кар’єристів обов’язково зачаїться поблизу. Я мало не запанікувала — аж тут згадала про зайця. Йому також потрібна вода. Залишається тільки з’ясувати, де він її бере.

Поступово сутінки згущувалися, а сили полишали мене. Дерева були занадто молоді, щоб забезпечити надійний притулок. Товстий шар соснових голочок, з одного боку, заглушував мої кроки, але з другого, приховував сліди тварин, за допомогою яких я сподівалася знайти воду. А ще я й далі спускалася вниз, заглиблюючись у безкінечне межигір’я.

Я вже добряче зголодніла, але мені навіть на думку не спало розпаковувати свої дорогоцінні запаси — крекери та бекон. Натомість я витягнула ножа й рушила до сосни. Зрізавши верхній шар кори, я настругала жменьку м’якої деревини і почала повільно її жувати. Звісно, це ніщо супроти вишуканої їжі, якою мене годували в Капітолії. Але раніше мені неодноразово доводилося їсти соснову кору. Гадаю, я швидко звикну.

За годину стало зрозуміло — пора шукати місце, щоб отаборитися. Темніло, і нічні хижаки почали виходити на полювання; час від часу до мене долинали крики сови й завивання — перша ознака того, що у змаганні за зайців у мене буде багато суперників. Чи стануть хижаки загрозою для мене — важко сказати. Хтозна, які тут водяться тварини.

Та в першу чергу я вирішила застерегтися від наглої зустрічі з іншими хижаками — трибутами. Впевнена, багато з них продовжать полювати вночі. Ті, хто залишився біля Рогу достатку, мають доволі їжі, вдосталь води з озера, ліхтарики й факели, а ще зброю, якій вони так прагнуть знайти застосування. Я ж можу сподіватися тільки на те, що втекла від них достатньо далеко.

Перш ніж умоститися на ніч, я зробила з дроту два сильця-петлі й заховала їх у кущах. Я знала, що ризикую, розставляючи пастки, але мені потрібна їжа. Не розставляти ж пастки на ходу! Однак я все-таки відійшла на безпечну відстань, перш ніж отаборитися.

Я довго підшукувала годяще дерево. І вибрала вербу, не дуже високу, але добре сховану між інших дерев. Її довгі коси, забезпечать мені надійний захист. Я подерлася вгору, тримаючись за стовбур і обережно ступаючи та товстіші рілки, і зрештою знайшла хороше місце для лігвиська. Довго вовтузилася зі спальним мішком, намагаючись обрати якомога зручнішу позицію. Зрештою я запхала наплічник у ноги спального мішка й сама ковзнула всередину. Останнім штрихом став мій шкіряний пояс, яким я пристебнула до гілки спальний мішок і себе разом із ним. Що ж, якщо я крутитимусь уві сні, то принаймні^ не впаду з дерева. Мішок був достатньо великий, тож я склала його верхню частину в кілька шарів і використовувала її як подушку. Щойно стемніло, повітря одразу охолонуло. Хоча я вельми ризикувала біля Рогу, щоб дістати спальний мішок, але тепер перекопалася, що вчинила правильно. Цей спальний мішок, який відбиває тепло мого тіла, — безцінний. Я знала, що просто зараз принаймні кілька трибутів наразили ся на серйозну проблему — як зігрітися. А в мене з’явилося кілька годин для сну. Якби тільки не спрага…

Щойно я вмостилася, як заграв гімн, який передує оголошенню загиблих. У небі поплив офіційний герб Ка-пітолія. Власне, те, що я бачу поміж гілля, це величезний екран, який тримає один із безшумних вертольотів. Коли пролунали останні ноти гімну, небо на мить стемніло. В округах по телебаченню показують детальний повтор кожної смерті, але нам на арені не можна цього бачити: вважається, що це може дати несправедливу перевагу живим трибутам. Наприклад, якби я роздобула лук і пристрелила когось з учасників, мою таємницю було б розкрито. Ні, на арені нам показують звичайні світлини — ті самі, що й під час оголошення балів за показовий виступ. Обличчя. А замість оцінок — номер округу. Коли почали показувати фотографії, я затримала подих і заходилася загинати пальці, рахуючи мертвих.

Першою з’явилася дівчина з Округу 3. Це означало, що всі трибути-кар’єристи з Округів 1 і 2 вижили. Нічого дивного. Тоді показали фотографію хлопця з Округу 4. А це була несподіванка. Як правило, кар’єристи не вмирають у перший день. Далі хлопець з Округу 5… Гадаю, його вбила дівчина з лисячою мордою. Потім обоє трибутів з Округів 6 і 7. Хлопець з Округу 8. Обоє з Округу 9. Так, саме з хлопцем з Округу 9 я змагалася за наплічник. Я швидко порахувала загнуті пальці;

залишився ще один трибут. Невже Піта? Ні, це дівчина з Округу 10. На сьогодні все. На небі знову з’явився герб Капітолія і заграла велична музика. Тоді небо стемніло й стало знову тихо.

Я заспокоїлася, дізнавшись, що Піта живий. Я не раз говорила собі: «Якщо мене вб’ють, то нехай виграє він. Так буде краще для Прим і мами». Саме так я намагалася пояснити ті змішані почуття, що переповнювали мене, коли я думала про Піту. Вдячність за те, що він дав мені перевагу над іншими трибутами, коли під час інтерв’ю освідчився в коханні. Злість на його красиві слова на даху. Страх через те, що незабаром ми можемо зіткнутися око в око на арені…

Одинадцять мертвих, але жодного з Округу 12. Я намагалася згадати, хто залишився. П’ять трибутів-кар’єристів. Лисяча Морда. Трач і Рута. Рута… отже, в перший день вона вижила. Я не могла приховати своєї радості. Разом десять. Таким чином, залишилося ще три. Я згадаю їх завтра вранці. Тепер, коли на землю опустилася ніч, коли я на безпечній відстані від інших і зручно вмостилася на дереві, саме час відпочити.

Я майже не спала два дні, а тоді була ще довга виснажлива подорож до арени. Повільно мої м’язи розслабилися, а повіки поповзли вниз. Останнє, про що я подумала, — добре, що я не хроплю…

Хрусь! Мене розбудив тріск гілки. Скільки часу я проспала? Чотири години? П’ять? Кінчик носа холодний як лід… Хрусь! Хрусь! Що відбувається? Коли ступити на гілку, вона тріщить зовсім не так… її радше ламають. Хрусь! Хрусь! Судячи зі звуку, це відбувається десь за кількасот кроків праворуч од мене. Повільно, не видавши жодного звуку, я обернулася туди. Але не побачила нічого, крім темряви, і не почула нічого, крім легенького човгання. Проте згодом угледіла іскру: спалахнув маленький вогник, до якого потягнулася пара рук.

Я прикусила язика, щоб не скрикнути. І що за дур-новерхість? Розпалити вогонь увечері — це одне. Тоді трибути ще тільки оговтувалися після різанини біля Рогу достатку, відновлювали сили і навряд чи звернули б увагу на маленький димок. Але тепер вони остаточно отямилися й, мабуть, прочісують ліс, шукаючи жертв. Розгнітити багаття зараз — те саме, що махати білим прапором і кричати: «Агов, ходіть сюди, вбийте мене!»

Я була за кілька кроків від найбільшого ідіота в Іграх. Прив’язана до дерева. Я боялася поворухнутися, а про те, щоб утікати, не могло бути й мови. Скоро на полум’я збіжаться трибути, а до мене їм рукою кинути. Я чудово усвідомлювала, що надворі холодно і не в кожного є спальний мішок. Але в такому разі треба зціпити зуби й чекати до ранку!

Наступні кілька годин я пролежала в своєму мішку, міркуючи над тим, що можу легко злізти з дерева й без проблем знищити супротивника. Але мої інстинкти підказувати мені тікати, а не нападати. Цей трибут міг виявитися небезпечним. Усі дурні небезпечні. Хоча в цього, здається, немає зброї, а в мене є гострий ніж…

Небо досі було темне, але я відчувала наближення світанку. Я почала думати, що нас — я мала на увазі трибута, над чиєю смертю щойно міркувала, і себе — нас можуть не помітити. А тоді до мене долинув тупіт кількох пар ніг, що бігли лісом. Трибут біля вогню, мабуть, задрімав. Нападники наскочили, не давши жертві шансу втекти. Тепер я зрозуміла, що це була дівчина: вона благала, а тоді голосно зойкнула. Потім почувся грубий сміх, і кілька трибутів привітали одне одного. Хтось крикнув:

— Дванадцять готові, одинадцять на черзі!

У відповідь пролунали схвальні вигуки.

Отже, вони об’єдналися у зграю. Я зовсім не здивувалася. Часто на ранніх стадіях Ігор утворюють такі собі співдружності. Сильніші об’єднуються, щоб винищити слабших, а тоді напруга зростає, і вони повстають одне проти одного. Зовсім не важко здогадатися, хто входив у цю зграю. Понад усякий сумнів, це трибути-кар’єристи з Округів 1, 2 і 4. Два хлопці й три дівчини. Ті, що в спортзалі завжди обідали за одним столом.

Кілька секунд вони обшукували дівчину, сподіваючись знайти щось цінне. Але судячи з їхніх коментарів, не знайшли нічого. Не здивуюся, якщо жертвою стала Рута. Хоча ні, вона занадто кмітлива, щоб розпалювати вогонь у такому місці й у такий час.

— Краще зразу забратися звідси, щоб тіло прибрали ще до того, як воно засмердиться, — я була майже впевнена, що це сказав брутальний хлопець з Округу 2.

Всі інші, здається, погодилися з ним, і зграя рушила у моєму напрямку. Та вони ж не знають, що я тут. Звідки їм знати? Я добре заховалася між гілля. Принаймні поки не встане сонце.іБо тоді мій чорний спальний мішок із засобу маскування перетвориться на приманку. Якщо кар’єристи не зупиняться, то за кілька секунд проминуть мене.

Але вони стіали на галявині за десять кроків од мене. У них були ліхтарі й факели. Крізь прогалини в листі я де-не-де бачила чиюсь руку, чиюсь ногу. Я закам’яніла, не сміючи навіть дихнути. Невже мене помітили? Ні, ще ні. Судячи з розмови, їхні думки далеко звідси.

— Чому досі не пролунав постріл?

— Справді, час уже. Ніщо не заважає забирати тіло.

— Хіба що вона не мертва.

— Вона мертва. Я сам її придушив.

— Тоді де ж гармата?

— Хтось має повернутись і переконатися, що робота зроблена чисто.

— Ага, ми ж не хочемо вистежувати її вдруге.

— Я сказав, що вона мертва!

Сварка тривала кілька хвилин, поки не втрутився інший трибут:

— Ми марнуємо дорогоцінний час! Я піду її прикінчу, і тоді рушимо далі!

Я мало не впала з дерева. Це був голос Піти.


РОЗДIЛ 1 | Голодні ігри | РОЗДIЛ 3