РОЗДІЛ 8

Дорогою до ліфта я жбурнула лук в один бік, а сагайдак зі стрілами в другий. Тоді мовчки прослизнула повз авоксів, які охороняли ліфти, й гепнула кулаком на кнопку «12». Двері ліфта зачинилися, і я поїхала нагору. Понад усе я хотіла опинитися на своєму поверсі, перш ніж з очей хлинуть сльози. Всі вже зібралися у вітальні; вони закликали мене, але я побігла коридором до своєї кімнати, не звертаючи на них уваги. І тільки зачинивши по собі двері, впала на ліжко й розридалася.

Ось так! Я все зіпсувала! Якщо в мене й був бодай найменший шанс, то тепер він зник, щез саме в ту мить, коли я випустила стрілу в продюсерів. Що зі мною зроблять? Арештують? Стратять? Відріжуть язика й перетворять на авокса, щоб прислуговувати трибутам, які приїдуть сюди наступного року? І про що я тільки думала? Стріляти в продюсерів?! Звісно, я стріляла не в них, а в те кляте яблуко. Я вважала, що тільки так зможу привернути їхню увагу. В мене й на гадці не було когось убивати. Бо якби я справді цього схотіла, зараз цей хтось був би мертвий!

Та яке це має значення? Я б так і так не перемогла в Іграх. Кому яке діло, що зі мною буде? Єдине, що справді мене лякало, це те, що влада може зробити з мамою і з Прим. Чи постраждає моя сім’я через мою імпульсивність? Може, в них заберуть всі їхні скупі пожитки, або кинуть матір до в’язниці, а Прим відішлють до сирітського притулку, або просто стратять обох? Ні,

їх не стратять, правда ж? А чому б і ні? Владі на все плювати.

Мені варто було затриматись і вибачитися. Або засміятися, так ніби то був жарт. Можливо, тоді б до мене поставилися поблажливо. Але ж ні, натомість я просто вийшла, продемонструвавши цим неповагу.

Геймітч та Еффі наполегливо стукали в двері, але я накричала на них і прогнала геть. Я плакала щонайменше годину, а тоді просто лежала, скрутившись калачиком на ліжку, перебираючи пальцями шовкові простирадла й спостерігаючи за заходом сонця.

Спочатку я думала, що по мене прийде охорона. Але час минав, а ніхто не приходив, тож я трохи заспокоїлася. Капітолію досі потрібна дівчина-трибут з Округу 12, чи не так? Якщо продюсери захочуть мене покарати, то можуть зробити це публічно. Наприклад, дочекатися моменту, коли я опинюся на арені, й нацькувати на мене голодних хижаків. А ще вони обов’язково потурбуються, щоб до моїх рук не потрапили лук і стріли, якими я зможу захиститися.

Але спочатку мені поставлять такий низький бал, що жодна людина зі здоровим глуздом не погодиться стати моїм спонсором. Ось що трапиться сьогодні ввечері. Оскількц показові виступи приховані від глядачів, щороку продюсери просто оголошують бали, які отримав кожен учасник. За цими результатами публіка починає робити ставки на гравців. Мінімальний бал від продюсерів — бдиниця, максимальний — дванадцять; один бал — це дуже мало, тоді як дванадцять — недосяжно багато. Таким чином продюсери демонструють, який трибут, на їхню думку, найперспективніший. Проте це не гарантія того, що учасник обов’язково виграє.

Таким чином вимірюється потенціал кожного трибута. Іноді такий метод виявлявся зовсім не дієвим, і опинившись на арені, трибут із найвищим балом вмирав найпершим. А от минулого року хлопчина, який виграв Ігри, отримав за показовий виступ усього три бали. Та хай там як, а бали можуть нашкодити трибутові або допомогти зі спонсорами. Я сподівалася, що стрільба з лука принесе мені шість або сім балів, а тепер була на всі сто відсотків переконана, що отримаю найнижчу оцінку з-поміж усіх двадцятьох чотирьох учасників.

Коли Еффі знову постукала в двері та запросила мене на вечерю, я вирішила вийти з кімнати. Сьогодні ввечері по телевізору оголосять бали, та й зрештою, якщо мене шукатимуть, навряд чи мені вдасться сховатися у своїй спальні. Тож я підвелася й рушила до ванної кімнати. Вмила червоне заплакане обличчя холодною водою, але це не допомогло. Ну то й що? Ніхто з трибутів мене не побачить. Хіба що Піта. А ми з ним не тримаємо одне від одного ніяких таємниць.

Всі чекали на мене за столом, навіть Цинна й Порція. Присутність стилістів трохи мене засмутила, з однієї тільки причини — мені дуже не хотілося розчаровувати їх. Мені здавалося, що я зіпсувала геть усе, що вони зробили для мене на церемонії відкриття. Тож я наполегливо уникала їхніх поглядів, повільно сьорбаючи рибний суп. Його солоний присмак нагадав мені про сльози.

Щойно я приєдналася до компанії, почалися балачки про всілякі тривіальні речі, такі як прогноз погоди тощо. Мої очі мимовільно зустрілися з поглядом Піти. Його брови полізли вгору. В очах читалося запитання: що трапилося? У відповідь я ледь помітно хитнула головою. Коли подали головну страву, Геймітч урешті сказав:

— Добре, достатньо вже цієї балаканини. Ви сьогодні провалилися?

Піта відповів першим:

— Я й не знаю, чи має це якесь значення. Коли я з’явився в залі, ніхто навіть не подивився на мене. Вони були зайняті іншим — гадаю, співали якусь застільну пісню. Тож я жбурнув туди-сюди кілька тягарів, поки мене не відпустили.

Тепер я почувалася трохи краще. Звісно, Піта не напав на продюсерів, як я, але принаймні його вони теж вивели з себе.

— А що в тебе, люба? — запитав Геймітч.

Від такого теплого звертання мені стало трохи легше, і я спромоглася вичавити з себе бодай кілька слів.

— Я вистрілила в продюсерів.

У кімнаті повисла тиша. Ніхто не зронив і слова, ніхто навіть не їв.

— Що ти зробила?! — нотки тривоги в голосі Еффі підтвердили всі мої найгірші сподівання.

— Я пустила в них стрілу. Ну, не в них. А туди, де вони сиділи. Як і казав Піта, я собі стріляла, а вони просто ігнорували меце, не звертали на мене уваги, і я оскаженіла, я втратила контроль над собою і поцілила в яблуко, що було в роті у печеного поросяти! — випалила я зухвало. *

— І як вони відреагували? Що сказали? — запитав Цинна обережно.

— Нічого. Точніше, я не знаю. Я вийшла геть, — мовила я.

— Ти пішла, не дочекавшись, поки тебе відпустять? — Еффі аж рота роззявила від здивування.

— Я сама себе відпустила, — відповіла я.

Раптом я згадала, як обіцяла Прим, що боротимусь за перемогу по-справжньому. Мене мов тонна вугілля причавила.

— Що ж, вороття немає,— сказав Геймітч, повільно намащуючи булочку маслом.

— Гадаєте, мене заарештують? — запитала я.

^;— Сумніваюся. Нелегко замінити тебе на цьому етапі, коли все уже зайшло так далеко, — відповів Геймітч.

— А що з моєю сім’єю? Її можуть покарати? — мовила я.

— Не думаю. Який у цьому сенс? Гадаю, усе, що тра

пилося в Тренувальному Центрі, просто приховають. Бо в іншому разі люди захочуть знати подробиці, а це заборонено правилами. Твій показовий виступ повинен триматися в секреті. Отже, не бачу в цьому сенсу, — мовив Геймітч. — Швидше за все, твоє життя перетворять на пекло на арені. '

— Що ж, нам і так це вже пообіцяли, — сказав Піта.

— І то правда, — відповів Геймітч.

І раптом я усвідомила, що сталося неможливе. їм вдалося мене підбадьорити. Геймітч відірвав шматок відбивної і загиготів, у відповідь на що Еффі тільки насупилася.

— Який вираз був на їхніх обличчях? — запитав Геймітч, спокійно поглинаючи м’ясо.

Я відчула, як кутики моїх губ полізли вгору і на обличчі з’явилася ледь помітна посмішка. ’

— Шок. Жах. Гм, деякі мали досить кумедний вигляд… — у голові один по одному пролітали образи. — Якийсь чоловік оступився і впав у чашу з пуншем.

Геймітч гучно зареготав, і всі ми також засміялися, за винятком Еффі, хоча навіть вона ледве стримувалася.

— Так їм і треба. їхнє завдання — приділяти вам увагу. І якщо ви з Округу 12, то це не причина, щоб вас ігнорувати, — мовила Еффі, а тоді її очі забігали туди-сюди, ніби вона сказала щось крамольне. — Вибачте, але саме так я вважаю, — сказала вона сама до себе.

— Я отримаю найнижчий бал, — мовила я.

— Бали мають значення тільки тоді, коли вони високі, ніхто не звертає уваги на низькі або середні. Ти ж бо могла свідомо приховати свої таланти і навмисне отримати низьку оцінку. Іноді трибути використовують таку стратегію, — сказала Порція.

— Сподіваюся, що саме так публіка сприйме ту четвірку, яку я отримаю, — мовив Піта. — Якщо отримаю. Ну, хіба є щось особливе в тому, що я піднімаю важезну кулю і жбурляю її на кілька кроків? Одна мало не скалічила мені ногу.

Я усміхнулася йому і зрозуміла, що насправді голодна як вовк. Відрізала шматок відбивної, вмокнула її у картопляне пюре й заходилася їсти. Все гаразд. Моїй родині нічого не загрожує. А якщо вона в безпеці, то мені нема чого хвилюватися.

По вечері ми перейшли до вітальні, щоб дізнатися бали, які отримав кожен учасник. Спочатку на екрані з’являлося фото трибута, а під ним оцінка. Трибути-кар’єристи зазвичай отримують від вісьмох до десятьох балів. Інші гравці в середньому п’ять. На диво, маленька Рута набрала аж сім. Не знаю, що вона показала продюсерам, але вона така крихітна, що все, чого б вона не зробила, малб вразити.

Округ 12 був, як завжди, останній. Піта отримав вісім балів, тож принаймні кілька продюсерів таки звернули на нього увагу. Ну ось, настала моя черга. Я щосили стиснула кулаки, нігті боляче вп’ялися в долоні. А тоді на екрані спалахнула цифра одинадцять.

Одинадцять!

Еффі Тринькіт заверещала від радості, а інші плескали мене по спині, підбадьорювали й вітали. Але я не могла повірити, що все відбувається насправді.

— Це якась помилка. Як… як це могло статися? — розгублено запитала я в Геймітча.

— Мабуть, їм сподобалася твоя рішучість, — відповів він. — Це ж шоу! І на арені потрібні гарячі голови.

— Катніс, дівчина у вогні,— мовив Цинна і пригорнув мене. — Зажди, ти ще не бачила сукні, яку я приготував тобі для інтерв’ю.

— Знову вогонь? — запитала я.

— Не зовсім, — зронив він пустотливо.

Ми з Пітою привітали одне одного — ще один незручний момент. Ми обоє виступили добре, але яке це має значення? При першій же нагоді я втекла до своєї кімнати і залізла під ковдру. Нелегкий видався день: стрес, а особливо сльози остаточно мене виснажили. Я розслабилася, помалу поринаючи в сон, а цифра одинадцять досі стояла перед очима.

Вранці я трохи повалялася в ліжку, спостерігаючи за тим, як сонячний світанок перетворюється на прегарний день. Сьогодні неділя. Вдома вихідний. Цікаво, що робить Гейл? Може, він уже в лісі? Зазвичай у неділю ми проводимо там цілий день, щоб запастися харчами на тиждень наперед. Ми прокидаємося вдосвіта, полюємо й збираємо дари лісу, а тоді торгуємо на Горні. Як там Гейл без мене? Кожен із нас здатен полювати й самотужки, та коли ми об’єднуємося, нам немає рівних. Тоді з’являється шанс підстрелити велику здобич. Хоча навіть у незначних справах мати партнера — це добре. Поряд із ним навіть виснажлива робота приносить задоволення.

До того як ми з Гейлом перестрілися в лісі, я вже шість місяців полювала сама. Це сталося в жовтні, у неділю. Було холодно, і зі здобиччю щось зовсім не клеїлося. Весь ранок я змагалася з білками за горішки, а по обіді порпалася у ставку, шукаючи бульбини стрілолиста. Єдина дичина, яку мені вдалося підстрелити, — білка — сама наскочила на мене у пошуках жолудів. Радувало тільки, що тварини й надалі бігатимуть у лісі, коли густий сніг засипле інші джерела харчів. Забрівши трохи далі, ніж зазвичай, я поспіхом верталася додому, тягнучи за собою пузату торбу, коли натрапила на мертвого зайця. Він звисав із дерева на тонкому мідному дроті. За п’ятнадцять кроків висів іще один. Я одразу впізнала сильце-петлю, бо батько теж використовував таке. Коли здобич утрапляє в пастку, її одразу смикає вгору, щоб голодні хижаки не змогли поласувати мертвечиною. Я ціле літо намагалася зрозуміти принцип роботи цих пасток, але марно. Тому не змогла втриматися, щоб не зупинитися і не роздивитися сильце, на яке наскочила. Я вже майже торкнулася дроту, коли позаду пролунало:

— Це небезпечно.

З переляку я аж підскочила. З-за одного з дерев показався Гейл. Мабуть, він увесь час спостерігав за мною. На той момецт йому було тільки чотирнадцять, але він був такий височенний, що здавався мені дорослим. Час від часу мені траплялося бачити його то біля Скиби, то в школі. Його батько загинув тоді ж, коли й мій. У січні в Будинку Правосуддя ми обоє отримали медаль «За відвагу» як старші діти в сім’ях, що втратили годувальника. Я добре запам’ятала двох його молодших братів, які тулилися до матері, низенької жінки, чий роздутий живіт свідчив про те, що за кілька днів вона народить іще одну дитину.

— Як тебе звати? — запитав він, наблизившись і витягнувши зайця з сильця.

— Катніс, — відповіла я ледь чутно.

— Що ж, Катніп, крадіжка карається на горло, хіба ти про це не чула? — зауважив він.

— Я — Катніс, — промовила я голосніше. — І я не збиралася нічого красти. Я просто хотіла подивитися на твоє сильце. Я ще ні разу нічого не зловила у своє.

Гадаю, мої слова його не переконали, і він подивився на мене спідлоба.

— Тоді звідки в тебе білка?

— Я її підстрелила.

З цими словами я витягнула з-за спини лук. Я досі використовувала свій дитячий лук, який батько зробив навмисно для мене, але вже почала практикуватися і з великим. Я сподівалася, що весною вже зможу полювати на здобич більших розмірів.

Забачивши лук, очі Гейла спалахнули.

— Можна мені подивитися?

— Тільки пам’ятай, крадіжка карається на горло, — мовила я й подала йому лук.

Саме тоді я побачила його усмішку вперше. З небезпечного незнайомця він одразу перетворився на друга. Але щоб змусити його всміхнутися вдруге, мені знадобилося кілька місяців.

Того дня ми гомоніли про полювання. Я сказала, що зможу дістати йому лук, якщо він дасть мені дещо навзамін. Не їжу. Мені потрібні були знання. Я хотіла сама розставляти пастки, в які б ловилися великі жирні зайці. Він пристав на мої умови. Тож ми почали полювати разом, ділитися досвідом, зброєю, нашими секретними місцями, де ростуть дикі сливки чи водиться багато індичок. Він навчив мене ставити пастки і рибалити. Я показала йому їстівні рослини, а згодом подарувала один із моїх дорогоцінних луків. А тоді одного дня, без слів, ми стали однією командою. Ми ділилися роботою і здобиччю. Це давало хоч якусь гарантію того, що наші сім’ї завжди матимуть що їсти.

Гейл подарував мені те відчуття захищеності, якого так бракувало по смерті батька. Його товариство скрасило довгі нудні години, які доводилося проводити в лісі. Я стала вправнішим мисливцем, коли зникла потреба постійно озиратися, коли хтось прикривав мою спину. Але він став для мене кимось значно більшим, ніж просто партнер на полюванні. Я звірялася йому, з ним я могла поділися думками, які б ніколи не наважилася промовити вголос потойбіч паркана, в межах Округу 12. Коли ми з Гейлом вирушали в ліс… іноді я почувалася по-справжньому щасливою.

Я завжди називала його другом. Але протягом останнього року наші стосунки стали якісь дивні, і «друг» не зовсім годяще слово, щоб описати, ким для мене став Гейл. На саму тільки згадку про нього моє серце затіпалося. Якби він зараз був зі мною!.. Ні, ні, насправді я цього не хочу. Він зовсім не потрібен мені тут, на арені, де за кілька днів його можуть убити. Я просто… просто скучила за ним. Я ненавиджу самотність. Цікаво, чи він сумує за мною? Напевно.

Тоді я переключила думки на одинадцятку, яка вчора блимала попід моєю світлиною. Я знала напевно, що сказав би Гейл.

«Що ж, є ще куди рости».

А тоді він би всміхнувся мені, і я, ні хвилі не вагаючись, усміхнулася б у відповідь.

Несамохіть я взялася порівнювати свою дружбу з Гейлом із тими стосунками, які ми вдаємо з Пітою. Я ніколи не сумнівалася в Гейлі — й не можу уникнути сумнівів щодо прихованих мотивів Піти. Ми з Гейлом об’єдналися за мовчазної згоди, щоб мати змогу вижити. З Пітою зовсім не так: ми обоє знаємо, що виживання одного означатиме смерть другого. Як на це можна не зважати?

У двері постукала Еффі й нагадала мені, що сьогодні ще один «важливий, важливий, важливий день!» чекає на мене. Завтра ввечері ми повинні дати інтерв’ю в прямому ефірі. Гадаю, сьогодні над нами працюватиме вся команда.

Я неохоче вилізла з ліжка та прийняла душ; цього разу я обережніше тиснула на кнопки. Привівши себе до ладу, я попрямувала до їдальні. Піта, Еффі та Геймітч скупчи-лися навколо столу й про щось шепотілися. Мені це видалося дивним, але голод узяв верх над цікавістю, і перш ніж підійти до них, я наклала повно їжі на тарілку.

Цього разу тушковане м’ясо — це великі апетитні шматки ягнятини з чорносливом. А на гарнір — ідеальна гірка дикого рису. Я проковтнула вже майже половину порції, коли усвідомила, що всі замовкли. Я випила трохи соку і втерла рот.

— Що відбувається? Ви ж готуватимете нас до сьогоднішнього інтерв’ю, правильно?

— Правильно, — відповів Геймітч.

— Не чекайте, поки я закінчу. Я здатна їсти і слухати одночасно, — мовила я.

— Справа в тому, що плани змінилися. Нам слід поміняти тактику, — відповів Геймітч.

— Тобто? — запитала я.

Я й не знала, що в нас є тактика. Прикидатися бездарними на тлі інших трибутів — хіба не такий наш план?

Геймітч знизав плечима.

— Піта попросив готувати його окремо.